Примха долі
Ой, як довго тягнеться чекання! Чому не опускається сокира? Чи остання мить розтягнулася на віки?
Дивний гомін юрби. Схвильовані крики.
Біля шатра правительки метушня. Вона дає знак зачекати, і кат відходить.
— Видовища! Видовища! — гримить невдоволена юрба, п’яніючи від екстазу чекання.
До шатра правительки наблизився багатий мандрівний гість — розкішний індуський магараджа. Не сходячи з коня, привітав тиранку, приклавши руку до серця. Вона скупо кивнула, гнівно зсунувши брови: чого треба пришельцеві?
Слуга магараджі схилився перед правителькою в поклоні, промовив скупо й стримано:
— Великий володар Аріаварти магараджа Хара-дева пропонує викуп за жінку, засуджену до страти.
— Вона вчинила злочин і повинна вмерти, — різко мовила правителька.
— Магараджа каже, — смиренно відказав слуга, знову кланяючись, — що вона для вас щезає і так і так. Чи візьме її земля, чи далека Індія — ясні очі володарки ніколи не побачать ту, яка вчинила злочин.
Правителька мовчить, кусає безкровні вуста, запитливо дивиться на радника. Той погладжує довгу сиву бороду, смиренно опускає очі долу.
— Великого правителя не повернеш з неба на землю, — тихо прошепотів радник. — Наша скарбниця не порожня. Хай володарка не боїться назвати суму, достойну славетного роду…
Правителька похмуро кивнула, крізь зуби процідила відповідь. Слуга повернувся до магараджі, і той, вислухавши посланця, ледь помітно всміхнувся, схиливши голову на знак згоди.
Страницы: 1, 2