Голос тиші
Минають дні, ночі.
Бунтує тіло, вимагає свого. Сни тривожні, неспокійні. Сниться Ісідорові смажена риба, пахучий хліб, соковиті плоди. Він жадібно вгризається зубами в дратівливі, зманливі дарунки сновидіння і з жахом прокидається: дух насторожі, він не хоче, щоб шукач упав навіть уявно. Еллін випиває трохи води, щоб обдурити жадаючу плоть, виходить з печери, бродить під зорями. Десь в глибині сутності народжуються обережні, хитрі думки. Вони логічні й розумні. В них тонка насмішка, делікатний сумнів, таємний докір.
А навіщо він розпочав свою химерну спробу? Адже ніколи не прагнув аскетичного життя! Що ж сталося? Трагедія особистого життя, втрата найближчого створіння? Тоді виходить, що треба було віддати смерті найкраще, щоб ступити на стежку пошуку істини? А якби все було добре, то він не став би шукачем? Чи не проклятий такий пошук, за який заплачено страхітливу ціну? Тоді навіть найвищий здобуток буде кривавим докором сумлінню!
А з іншого боку — чому такі сумніви з’являються тоді, коли він постить? Чому вони не з’явилися раніше? Чи не шепоче в підсвідомості голос тілесного змія, щоб похитнути рішимість? Ні, ні! Треба йти далі, до кінця. Там буде відповідь. Порожнеча або новий обрій, нове розуміння буття…
Повільно плинув час. Чим далі, тим тугіше розкочувалась його спіраль. Ісідор виходив на високу скелю над печерою, часто зупиняючись, бо давала себе знати втома від голоду. Сідав на камені в зручній позі, поринав у глибокі, нетутешні думи. За тиждень голод затих, відступив, став невідчутним. Напливали хвилини натхнення, дивного збудження. Інколи перед очима Ісідора спалахували вогняні іскри, полум’яні блискавиці, багатоцвітні зигзаги. І він вітав ті феєричні спалахи, як вісників небувалого світу. Повітря сповнювалося світляними змійками, вони кружляли довкола нього в химерному танці, ніжно шипіли, спліталися у барвисті узори. Небо здавалося живим, вібруючим, повним прозорої життєдайної рідини, а його власне тіло пливло серед того нескінченного океану, ніби невагома безтілесна риба. Еллінові не хотілося виходити з того дивного стану, йому інколи здавалося, що він розтане у високості і зведе всі рахунки з землею, та минав час, і хвиля чарів спадала, і болі та втома тіла повертали його свідомість до сприйняття суворої реальності сінайської пустелі, що оточувала його звідусюд.