Примха долі
Бої повели Гіпатію з помосту до магараджі. На її місце потягли інших засуджених; ярою блискавицею майнула в повітрі сокира. Юрба побачила кров, захоплено закричала, почала тиснутися до помосту.
Гіпатія оглухла від крику, нічого не розуміла і тупо дивилася на вродливе обличчя магараджі, який з цікавістю розглядав бліде й замучене створіння з велетенськими блакитними очима — казковими вікнами у нетутешній світ, Він щось запитав її — дівчина мовчала, лише зуби її дрібно цокотіли, ніби від холоду. По знаку магараджі слуга накинув їй на плечі теплий плащ, закутав, підсадив у закритий паланкін, укріплений на спині верблюда. Вона знеможено опустилася на м’які подушки, якась старенька жінка ласкаво поклала її голову на зручне підвищення. Відхилилася завіска, блискучі чорні очі магараджі знайшли Гіпатію, гортанний лагідний голос промовив досить чистою грецькою мовою:
— Заспокойся, дівчино. Бог смерті Яма пожалів тебе. Він одійшов і не скоро вернеться. Ти вільна і поїдеш зі мною до прекрасної Індії, в мою Аріаварту…
Сльози покотилися з очей Гіпатії, ридання стрясали її змучене тіло. Стара жінка пригортала її голову до висхлих грудей, жалісливо шепотіла:
— Поплач, поплач, бідненька! В сльозах виллєш горе і страх. Все мине… Все мине… Як минає життя… як проходять дощі над Аріавартою, щоб дати дорогу страшним суховіям… Поплач, поплач, ясноока чужинко… Приготуй душу свою до великої радості…
Страницы: 1, 2