Наги
Двері відчинилися, але дівчина нічого не чула, не бачила. Дивилася, дивилася на свою прекрасну постать, на омолоджене личко, дивилася, не одриваючись, то приступаючи до свічада, то знову віддаляючись. Почувся тихий, добродушний сміх, вона знітилася, сахнулася до килима, сіла на ньому. Знайомий провідник зупинився біля неї, поклав бронзову долоню на її розпашіле чоло. Гіпатія вдячно поцілувала його руку, сльози полегкості й вдячності виступили на її очах.
— Вставай, ходімо…
Лише тепер еллінка помітила, що провідник має на собі важкий чорний плащ, що прикривав білосніжну елегантну одежу. Буйне волосся перехоплювалося срібним ремінцем, видно було чисте високе чоло мудреця і воїна. Скільки йому літ? Сорок чи сто? Чи, може, тисяча?
Вони пройшли кілька півтемних переходів, зупинилися над глибокою ущелиною. Там горіли вогні, метушилися люди, неголосно гули якісь небачені пристрої.
— Що це? Хто? — здивувалася Гіпатія.
— Наги, — відповів провідник. — Мої браття, мудрі змії.
— Де ми?
— В горі. В надрах Гімавата. Ніхто не знайде цього притулку свободи, кого ми не покличемо.
— Що вони діють?
— Будують те, що буде потрібно для далеких віків. Велика сила збирається в надрах вогняної гори, люба доню. Коли настане час, ми віддамо її людям…
— Коли ж? Коли?
— Може, за тисячу літ. Може, за дві… Хто скаже? Що таке віки? Лише мить…
— Ах, невже це так? Мить для вічності, а для кожної людини — то ціле море муки!