Слід в імлі
«Ось воно — царство боже, — з болем думав Ісідор. — Де тут зберегти спокій і радість? Як посіяти думку добра у ці звихрені, жадібні душі? Вони хочуть лише втіхи й насолоди!»
На поміст вивели приречену, і юнак сполотнів від жаху. Він упізнав Гіпатію. Вона не опиралася, йшла спокійно і тихо, ніби вві сні. Ісідор рвонувся до неї, щось закричав, але його крик тонув у ревищі тлуму. Він бачив, як кохана зайшла до клітки, як підійшли до неї пантери і не торкнулися її. Блискавиця надії пронизала свідомість і знову погасла. Дівчину взяли з клітки і підвели до краю помосту, де кат готувався відтяти їй голову.
— За що? За що? — кричав несамовито Ісідор і поривався вперед, ніби хотів полетіти над юрбою до неї, щоб врятувати її від неминучості.
— Вона вбивця тирана! — крикнув хтось біля вуха. — Хіба не чув? Але глянь — хижаки не зайняли її! Боги дають знак, що вона не винна! Звільнити! Звільнити!
Ісідор кричав разом з усіма, тиснувся до помосту, п’янів від муки і безсилля. Гіпатія стала на коліна, і юнак бачив, як катівська сокира піднялася над нею. Він заплющив очі. «Боги! Не дайте мені бачити цієї останньої миті! Заберіть мене з проклятого світу!»
Древко списа вдарило його в груди, погасило свідомість. Тисячонога юрба накотилася, зім’яла під себе, поглинула у криваве, безжалісне чрево…
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9