Слід в імлі
Буря не вщухала. Ніч пливла понад морем, безкінечна, як горе. Тіло Ісідора потерпло, заніміло, але він не думав про те, не хотів думати. Понад хвилями, понад світом, понад самим життям звучав, закликав, лунав єдиний у вічності голос. Він оберігав юнака у нещасті, він вів його до невідомих берегів. На лихо чи на радість? Хто міг сказати про це?
На світанку море викинуло його на скелі. Змучений, закривавлений, він виповз подалі від води, впав на купу мокрих водоростей і поринув у важкий сон.
Прийшов до тями Ісідор від гарячого променя сонця. Підвівши голову, побачив себе на скелястому березі. Довкола ширяли чайки та буревісники, з криком сідали на водорості, вибирали з них тріпотливих срібних рибок, викинутих бурею з моря.
Теплий вітер висушив лахміття юнака. Він поглянув на руки, на ноги: все тіло було в чорно-багрових ранах, певно, хвиля довго била його об каміння.
Ісідор звівся на ноги, скрикнув від нестерпного болю. Проповз на колінах трохи, розшукав серед викинутого плаву палицю. Підпираючись, рушив понад берегом.
Сонце почало хилитися до обрію, коли він наблизився до якогось селища. Його побачили від крайньої хатинки, щось закричала стара жінка, з дверей вийшов сивобородий чоловік і поспішив на поміч. Світ хитався перед Ісідором, млость застилала очі, але він дякував долі за рятунок: знав, що зможе жити, надіятись і шукати ту, без якої цілий світ здавався непотрібною примарою…
Три дні відпочивав Ісідор у гостинних рибалок, набирався сили, приходив до тями. Господар сказав йому, що буря прибила його до маленького острівця, який називався Латмос. Зовсім поруч пролягали морські шляхи до Аттіки, Італії і Азії. На заході лежав славетний острів Кріт, у ясну погоду він бовванів на обрії.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9