Подих
— Куди? Куди? — хрипів тиран. — Куди ти підеш? Божевільна! Життя — мить, кипіння, вихор. Чого ти діждешся? Тепер ти квітка, а завтра твої пелюстки облетять і ти лежатимеш у бруді, під ногами…
— Для нього я вічно цвістиму, як і він для мене, — плакала Гіпатія. — Одпусти мене… Я піду у світ, я хочу вмерти там, де ми з ним зустрілися…
— Такою я люблю тебе ще більше, — знемагав тиран. — Поцілуй мене… За тебе я оддав півскарбниці, а міг би оддати все царство, аби лиш ти полюбила мене щиро, як того… невідомого…
— Нізащо! — скрикнула Гіпатія й схопилася на рівні ноги. — Краще помру!
В її очах загорілися шалені вогні. Гіпатія відчула, як злобна і дика сила невідомо звідки сповнює її, як кам’яніють її м’язи і втікає здоровий глузд. Вона вдарила ногою тирана в груди. Він впав навзнак, вдарився скронею об сулію. Бризнула кров, почувся жалібний стогін.
Гіпатія остовпіла. Божевільна хвиля покотилася далі, у безвість. Залишилася лише безпорадна дівчина, порожня зала і непорушна постать тирана в калюжі крові.
З-за запони вихопилися два чорношкірі охоронці. Тривожно пролунав гонг. Зала сповнилася тінями. Палац залементував, загув.
Гіпатія не чула нічого. Оглухла, оніміла. Вона бачила перед собою лише чорну огидну пляму, яка розпливалася на барвистому мозаїчному покритті підлоги, заповнювала світ.
Страшні очі матері тирана з’явилися з пітьми, глянули в її душу гостро й люто. Мов з безодні пролунав голос:
— Мій нещасний сину! Я не хотіла, щоб ти брав цю доньку демона! О, проклятий той день, коли ти побачив її! Гей, раби! Візьміть її і не спускайте з неї очей! Завтра вона привселюдно умре! Чуєш, ти, зміюко? Не захотіла стати царицею — станеш падаллю!