Подих
Він іде повільно, невблаганно, як доля.
Гіпатія розуміє — надійшов вирішальний час. Розум загострився, серце стислося в кулак.
Смолоскипи попід стінами залу кидають жовтаві полиски довкола, в тому сяйві обличчя тирана неприємне, страшне. Не видно очей — лише ями під бровами. Жадібно грають під напнутою шкірою щелепи, здригаються від хіті губи.
— Співай, співай, володарко мого серця, — шепоче тиран, кружляючи довкола жертви. Він не хоче з’їсти здобич одразу, він ще хоче погратися. — Ти запалюєш вогонь у мені, ясноока еллінко! Ще нікого я не бажав так, як тебе! Співай, співай!..
Гіпатія притулилася звірятком біля колони, припала до подушок, дивиться на нього, ніби козенятко на страшного удава. Що їй сказати? Що? Вже все вирішено в душі цього самовдоволеного деспота, який ніколи ні в чому не відмовляв собі.
Тінями промайнули служниці, поставили біля ніг Гіпатії низенький столик, на ньому срібні й золоті таці з високогорлими пляшками, суліями, з горами винограду, яблук та гранатів.
— Володарю, — зірвалася на ноги Гіпатія, потім впала на коліна. — Володарю, послухай мене, нещасну дівчину…
Він ліг біля неї, жадібно смикнув за руку.
— Я… я впаду перед тобою, — шепотів тиран, шаленіючи від пристрасті й жаги. — Ти володарка… наказуй, карай мене… карай мене любов’ю своєю, ніжністю, суворістю…
— Володарю, — задихалася від туги й безвиході Гіпатія, — я не можу любити тебе… Я полюбила навіки… Навіки… В моєму серці не вміститься інший… Моя любов вільна… Мене той, єдиний, не купив, а знайшов у цілій безмежності, в неосяжній ойкумені… А тепер втратив… І я піду за ним…