Сини Прометея
Чоловік ворухнувся, важко зітхнув.
— Болить, сестро? — просто запитав він.
Гіпатія здригнулася, затріпотіло серце, гаряче прокотилася хвиля розчулення в грудях. Як страшно він запитав! Страшно і точно. Вона простягла руки до нього, поклала на плечі, наблизила лице до лиця. З-під брів визирнули глибокі, як зоряна ніч, очі. Сповнені потаємного смутку і вічного чекання.
— Болить, брате, — прошепотіла вона. — Ти пізнав мене?
Він мовчки кивнув. Обнявши дівчину за плечі, повернув обличчям до Олімпу.
— Трон тирана, — сказав він.
— Чому ж тут, перед ним, притулок Синів Прометея? — здивувалася вона. — Щоб вічно терзатися болем?
— Щоб не забути, — заперечив він.
— Як тебе звати?
— Геліон — моє ім’я. Твоє знаю. Ходи за мною. Він розгорнув кущі, заглибився в темінь печери.
Кілька кроків, і Гіпатія побачила вогонь світильника, поставленого на чорну кубічну скелю-моноліт. Полум’я осявало склепіння підземного гроту, в глибині якого напівлежала постать титана, висічена з блакитного мармуру. Велетенське тіло напиналося в немислимих зусиллях вивільнитись від полону, але кайдани не піддавалися. І здивувалася Гіпатія, бо не побачила вона на руках і ногах Прометея ланцюгів. Що ж тримало його?
Очі титана дивилися вгору, у нескінченність — в них котило хвилі море страждання.
— Що тримає його? — запитала Гіпатія.
— Ти знатимеш про це, — сказав Геліон. — Іди сюди, сідай.
Він підвів дівчину до стіни, посадив її на сніп свіжоскошеної трави, сам примостився навпроти. Почав розпалювати вогонь у заглибині. Полиски грали на аскетичному обличчі, біля зімкнутих вуст залягала задума. Багаття набирало сили, весело тріщали іскри, Гіпатію обняла хвиля тепла.