Пустеля
— Як дивно ти мислиш… Хто ти?
— Ми — сини гнозису…
— Гнозис? Знання? Що це означає?
— Ми пізнаємо суть цього світу, його початок, походження, його долю і прагнемо до втаємниченого кореня справжнього буття, до Великого Гнозиса…
— Хто цей Гнозис? Бог? Син божий? Чи багато богів?
— Ні те, ні інше. Це — велика повнота, духовна Плерома, де панує велика єдність. Туди вернеться лише той, хто відсахнеться світу, створеного деспотичним творцем, богом зла…
— Бог зла? Хіба не добрі боги створили цей світ, сонце, море, землю, людей?
Незнайомий з жалем похитав головою, чорні провалля очей глянули на Ісідора допитливо і докірливо.
— Ти гадаєш, що бог добра міг створити піратів, убивць і тиранів? Ти думаєш, що богу любові треба будувати світи, де страждають істоти — люди і тварини, де ллється кров і панує смерть, де киплять війни і курява замітає навіть найвищі споруди, де сьогоднішній день не відає про завтрашній…
— Мудреці кажуть, що все горе від гріхів людських. Що спочатку був золотий вік, а вже потім…
— Дитячі байки, — усміхнувся незнайомий. — Нікчемне мислення, яке боїться образити богів своєю допитливістю. Ти міркуєш, як дикун або варвар. Невже у всемогутнього бога не було снаги чи вміння дати світові повноту щастя й любові, не творити хижаків та блощиць, гадів чи крокодилів?
— Хто ж тоді його створив?
— Я вже сказав — бог зла. Негідний син святої Софії, древній дракон.
— Звідки він з’явився? — вражено запитав Ісідор. — Вперше чую таке.