Голос тиші
— Нізащо! — скрикнув Ісідор. — Обнімаючи іншу, я буду бачити вістря сокири, що впало на шию моєї коханої! Невже ти не збагнеш?
— Чого ж ти хочеш досягти своїм аскетизмом? — докірливо запитав батько. — Навіщо мучиш тіло? Навіть пса добрий господар жаліє й годує, а це ж все-таки тіло, яке несе в собі твій божественний розум, дає душі відчуття, проявляє твою свідомість для вияву на землі…
— І тримає мій дух в полоні, — скрикнув Ісідор. — Навіщо ти прийшов до мене? Невже лише для того, щоб збити мене з шляху пошуку?
— Ти нічого не знайдеш, — з жалем сказав батько. — Лише порожнечу в самому собі. Ти не там шукаєш…
— Хай, — вперто одвітив Ісідор, — але я бажаю знати, що в мені є, крім ілюзорних земних бажань і почуттів. Мене не приваблює земна слава, походи, влада і навіть кохання. Чого ж я буду прагнути, навіщо стану оберігати тілесну темницю? Невже не краще піти на поклик невідомого?
— Поклик порожнечі, — гірко сказав Сократес і почав танути в повітрі.
Ісідор жахнувся. Привид! Лише привид… Потім усміхнувся: а як же інакше? Де б же міг взятися батько в цій страшній пустелі? Але як дивно — він не здивувався появі Сократеса. Якийсь новий небувалий стан свідомості…
Ще минуло кілька діб. І в сутності елліна почали звучати короткі фрази. Вони випливали з невимірної глибини, дзвеніли, наче мелодійні акорди арфи, танули, їхнє значення відкладалося в серці Ісідора, як плоди роздуму і терпіння, і ткало тканину нового розуміння життя.